Ілля Ковалевський (Фото: Віталій Носач/РБК-Україна)
Як родині з Краматорська вдалося виїхати з міста після удару росіян по залізничному вокзалу, що пережив хлопець і до чого закликає українців, які постраждали від рук загарбників, йдеться у матеріалі РБК-Україна, інформує UAINFO.org.
Краматорськ – місто на Донеччині, як і більшість населених пунктів сходу України, дізналося, що таке війна, ще у 2014 році. Весною того ж року його ненадовго окупували проросійські бойовики – захопили виконком, відділ поліції та оголосили Краматорськ частиною "Донецької народної республіки". У липні місто звільнили Збройні сили України.
8 років Краматорськ для багатьох жителів Донецької та Луганської областей був своєрідним хабом – туди переїжджали як у місце тимчасового притулку, намагалися налагодити відібране в окупації життя або ж розглядали місто як перевалочний пункт.
На початку повномасштабного вторгнення паніка у Краматорську тривала недовго – місцеві жителі досить швидко взяли себе в руки та продовжили справу попередніх років, приймаючи біженців, забезпечуючи дах та відправляючи їх далі на потягах у відносно спокійні українські регіони.
Читайте також: В Україні ліквідували окупанта з Туви, який жив у юрті, але намагався "принизити" Обаму
Все змінилося 8 квітня, коли по краматорському залізничному вокзалу вдарила російська ракета "Точка-У". Внаслідок ракетного удару загинула 61 людина, більше сотні було поранено. Кремль, як завжди, звинуватив в ударі Україну, а світ вкотре вразився цинізму і жорстокості російських військових.
Житель Краматорська Ілля Ковалевський виїхав з рідного міста у 2019 році, але напередодні повномасштабного наступу повернувся та зустрів велику війну разом із мамою та молодшою сестрою.
8 років війни
– Краматорськ – це моє рідне місто. Я народився у селі, але все життя прожив у Краматорську. Все моє молоде лишилося там.
Іллі Ковалевському лише 22 роки, але кажучи про те, що "все молоде" він залишив у Краматорську, хлопець не іронізує. Війна дає безцінний досвід, але з нею рік за два, а то й за цілих десять. У 2014 році Іллі було лише 13 років, коли до Краматорська зайшло "донецьке ополчення". Окупувавши місто, бойовики відразу ж почали виявляти "своїх". "Своїми" для росіян виявилися багато хто в оточенні Іллі.
– Однокласники вимагали визначитись: "Ну що, ти за нас?" Батьки та вчителі їм так говорили. У нас була вчителька, вона потім виявилася колаборанткою. Майже весь клас був за сепаратистів.
У свої 13 Ілля став ходити на проукраїнські акції і навіть взяв участь у ході, яку організували місцеві активісти. Воно пройшло 17 квітня, на той час Краматорськ уже окупували. Сепаратисти досить швидко освоїлися, знайшли своїх прихильників, а у травні навіть влаштували в центрі міста концерт – місцевим жителям співали про "наших козаків у Слов'янську та Краматорську". Артистці на сцені безглуздо підтанцьовував "коммендант" бойовиків Олександр Можаєв на прізвисько "Бабай".
Сепаратисти раділи недовго – у липні українські війська досить швидко вигнали бойовиків і зі Слов'янська, і з Краматорська. Після повернення міста під контроль України у школі Іллі настрої різко змінилися і хлопчика почали побоюватись.
– У мене на них був компромат. Чимало батьків стояли на блокпостах, пішли на різні співпраці. З "Бабаєм" обіймалися.
Звільнений Краматорськ одразу став притулком для багатьох мешканців окупованих населених пунктів Донецької та Луганської областей. Ілля займався волонтерською діяльністю та став головою краматорського підрозділу Всеукраїнської молодіжної громадської організації "Фундація регіональних ініціатив".
Паралельно з цим хлопець закінчив школу та вступив до кулінарного ліцею, але навчався недовго – у 2019 році вирішив переїхати до Києва на заробітки. Періодично він їздив до Угорщини, накопичив грошей та купив собі невеликий будинок у Чернігівській області. Останній рік перед повномасштабним вторгненням маршрут "Чернігів-Київ-Краматорськ" став для Іллі звичним. 19 лютого він якраз приїхав додому.
— Я точно зрозумів, що буде війна, 23 числа, коли ввечері мене мій двоюрідний брат додав до харківських чатів та пішла інформація, що закриваються аеропорти. Я зрозумів, що щось буде.
Велика війна
Незважаючи на очікування та минулий досвід, 24 лютого Ілля та його мама з сестрою були у стані шоку. Рано-вранці під невгамовні обстріли хлопець побіг забирати зі школи-інтернату сестру.
— Прибігаємо, а вона каже: "А ми бачили — ракета летить". Коли мені сестра сказала, чесно скажу, у мене сльози пішли. Сестра бачила, як обстрілювали Краматорськ.
Якийсь час сім'я залишалася у Краматорську. Місцеві жителі швидко оговталися від шоку – волонтери та активісти працювали з подвоєною силою. Сотні біженців їхали до міста і через місто нескінченним потоком, до Краматорська завозили продукти, забезпечували роботу транспорту, відкривали тимчасові притулки. Сепаратизм, як явище, періодично давав себе знати, але перетинався моментально і, насамперед, самими місцевими.
Іноді місто потрапляло під артобстріли росіян. Відчуття, що стає небезпечно, нагніталося поступово. Про те, що треба їхати і відвозити сестру, Ілля подумав, коли в ніч із 4 на 5 квітня окупанти вдарили ракетою його рідною школою.
Їхати вирішили 8 квітня. Рано-вранці родина Іллі попрямувала на вокзал. На пероні, як завжди, юрмилися тисячі біженців – дорослі та діти. Вони чекали на евакуаційні потяги, щоб поїхати подалі від РСЗВ, ракет і анонсованого Москвою "великого російського наступу". Те, що сталося згодом, Ілля згадувати не хоче.
— Я не описуватиму подробиці. Ми бачили, що трапилося на вокзалі. Ми встигли піти до туалету.
Того дня російська "Точка-У" одним ударом вбила понад півсотні біженців. Кадри людей, що кричать від жаху, на пероні вокзалу шокували не лише українців, а й західну публіку. Удар по вокзалу автоматично закрив краматорський хаб для біженців. Основна транспортна артерія – залізниця стала непридатною, а розбитий перон швидко спорожнів. Треба було шукати інші шляхи для евакуації, Ілля знайшов перевізника та вирішив вивозити рідних із Краматорська 10 квітня.
Того дня рано-вранці він з мамою та сестрою виїхав із міста у бік Дніпра. Дорогою водієві стали надходити повідомлення про обстріл траси. Вирішили звернути на окружну дорогу. Неподалік Ізюма машина несподівано натрапила на блокпост російських військових.
– Вони нас зупинили, зібрали документи. А у мене у єдиного id-карта. А для них це не був документ. "Як це паспорт? Це картка, бл *ть!". Вони реально дикі.
Російські війська вирішили допитати Іллю, вивели його з машини та повели у своє приміщення. Там одразу ж відібрали у нього телефон, знайшли кілька ЛГБТ-груп та фотографію хлопця з українським прапором. Цього для росіян було більш ніж достатньо.
8 годин поспіль хлопця катували, били та робили з ним те, що юридично називається СНПК (сексуальне насильство, пов'язане з конфліктом – ред.). Мати із сестрою весь цей час сиділи в машині біля блокпоста. Через 8 годин на позиціях росіян почулися удари артилерією – у військових, які знущалися з Іллі, затріщали старі рації.
– По факту мене врятував обстріл. Мене викинули з того місця, де це відбувалося. Викинули речі, телефон. Я був у крові, одягнувся, заповз у машину. Мама не все знає.
Свою дорогу до Дніпра, а згодом до Львова Ілля пам'ятає погано. На заході України сім'я вирішила, що їхатиме до Будапешту. В Угорщині хлопець вирішив, що не мовчатиме про те, що з ним сталося, і почав шукати допомоги – виходив на українські фонди, зв'язувався з активістами. Телефоном Іллі говорили, що більше спеціалізуються на випадках насильства над жінками та дітьми. Що робити чоловікам у фондах не знали.
У Будапешті родина з Краматорська зіткнулася з різними настроями, зокрема агресивно-проросійськими.
– Казали: "Україні треба було здатися, щоби було менше жертв". Я – що? Ви у своєму розумі? Адже ми суверенна держава!
Якоїсь миті хлопець зрозумів, що більше не може справлятися з травмою сам і вирішив звернутися до місцевого психіатра. Той із порога став питати про те, що з ним сталося.
– Я кажу – я потерпілий, скоєно насильство, а він мені – розповідай. А в мене і так посттравма, він мене ще в неї тицьнув.
Після відвідування психіатра моральний стан Іллі погіршився і він наважився на самогубство. Мама хлопця забила на сполох, коли той довго не з'являвся вдома, поліція підключила кінологів – вони й знайшли Іллю у гористій місцевості. Хлопця поклали до лікарні. Прийшовши до тями морально і фізично, Ілля вирішив, що треба за себе боротися, а заразом і за тих, хто опинився в ідентичній ситуації.
25 листопада хлопець повернувся до України. Ідея створити організацію для потерпілих від насильства прийшла до Іллі ще в Угорщині, коли він не міг знайти допомогу. У Києві вона сформувалася остаточно – разом із однодумцями він створив "П'ятий кут".
– Є чотири кути, а п'ятий – це невирішені питання, скрутне, безвихідне становище. Не можна, щоб людина залишалася з питанням насильства віч-на-віч. Потрібна допомога.
Сьогодні до організації звернувся один чоловік. Його ситуацію досліджують, намагаються допомогти. У майбутньому організатори хочуть створити мобільні групи, які їздитимуть деокупованими територіями та спілкуватимуться з людьми. Головне – переконати їх у тому, що просити допомоги не страшно.
Сам же Ілля знайшов адвоката, який допоміг йому надати свідчення СБУ та Офісу Генпрокурора. Хлопець зазначає, що під час опитувань до нього ставилися делікатно та дбайливо. У контексті цього Ілля згадує фразу генпрокурора Андрія Костіна про те, що прокурор – це спочатку захист потерпілих, а потім звинувачення. Сьогодні докази у його справі зібрані та долучені до загальної картини звірств, жорстокості та злочинів, якими російські військові прокотилися Україною.
Крім цього, Ілля звернувся за допомогою до психолога та регулярно відвідує консультації. Через кілька сеансів хлопцю полегшало. Звертаючись до тих, хто пережив насильство, опинився у заручниках у посттравматичного синдрому і не може впоратися, Ілля радить одне – не мовчати.
– Воно саме не пройде. І треба пам'ятати – у насильстві винен лише той, хто його скоїв. Не можна звинувачувати потерпілого, але стигматизація досі існує, на жаль. "Сам винен, сама винна". Тож люди бояться говорити. Треба не боятися просити допомоги. Кожен голос — це зброя проти агресора. Не мовчіть. І вам допоможуть.
Для тих, хто хоче допомогти постраждалим від рук російських окупантів, публікуємо реквізити благодійного фонду "П'ятий кут":
Одержувач:
БО "БФ "5-Й КУТ"
Код ЄДРПОУ: 44963218
МФО банку: 300528
Рахунок oдержувача: UA523005280000026007000030279
Евро:
CO CF "FIFTH CORNER"
Beneficiary #: UA523005280000026007000030279
Beneficiary’s bank: JOINT-STOCK COMPANY OTP BANK (OTP BANK JSC), 43 Zhylyanska Str., Kyiv, 01033
SWIFT code: OTPVUAUK
Доллар:
Beneficiary: CO CF "FIFTH CORNER"
Account #: UA523005280000026007000030279
Beneficiary’s bank: JOINT-STOCK COMPANY OTP BANK (OTP BANK JSC), 43 Zhylyanska Str., Kyiv, 01033
SWIFT code: OTPVUAUK
LIST OF OTP BANK’S (SWIFT: OTPVUAUK)
Підписуйся на сторінки UAINFO Facebook, Telegram, Twitter, YouTube