11.02.19, 15:11 | Аналитика > Политика Конституція, інститути і … ціна на газ 
1 листопада 2018 року державний регулятор НКРЕКУ підняв на 23,5% ціни на природний газ для населення, довівши їх до нечуваної раніше цифри в 8550 грн за тис. куб.м. Жодного економічного обґрунтування такого кроку українцям надано не було. Та й не могло бути надано, оскільки зовсім нещодавно лунали переможні реляції про прибуткову роботу НАК Нафтогаз, і країна була вражена розмірами премій її менеджменту за перемоги на вуглеводневому фронті.
Замість пояснень, як корелюється заявлена ціна з формулою ціноутворення на газ, населення почуло традиційні мантри про міфічний ринок газу, який існує десь у Європі, за межами території наших платіжок, і про наміри уряду використовувати надприбутки від підвищення цін на газ для оплати державного боргу. А оскільки «ринкова ціна» при наявності НКРЕКУ замість ринку — не більше, ніж міф для особливо наївних громадян, то останній аргумент про потреби погрузлої у боргах держави виглядає єдиним раціональним поясненням.
Незважаючи на масовану компанію по видачі населенню субсидій, запевнення в тому, що нічого страшного не сталося, багатьох не залишає відчуття, що народ знову обвели навколо пальця, і щось тут не те. Давайте спробуємо розібратися, чи має право держава діяти таким чином з громадянами, і в чому підступ.
Економічний і інституціональний зміст ціни на газ
Запевненнями про ринковий характер ціни на газ спікери уряду і НАК Нафтогаз намагаються переконати населення, що платежі за «блакитне паливо» — не більше, ніж традиційна економічна угода на ринку комунальних послуг. Послуга надана — її потрібно оплатити, а ціна носить виключно економічний характер, що диктується попитом і пропозицією. Той факт, що НАК Нафтогаз — монополіст, компенсується тим, що ціну встановлює не постачальник, а державний регулятор НКРЕКУ, який згідно зі ст. 3 Закону України «Про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг» метою свого існування як державної інституції бачить досягнення балансу інтересів споживачів і постачальників.
Справді, всередині ціни є витрати постачальника і розумна частка прибутку. На цьому економічне обґрунтування ціни закінчується. Що ж являє собою додаткова маржа, надприбуток, яку видобувають Уряд і НАК Нафтогаз з гаманців довірливих громадян? Щоб розібратися, спробуємо визначити її місце в структурі формальних інститутів України.
Само по собі надання послуги з постачання природного газу є компетенцією економічного інституту, і являє собою обмін інтересами між покупцем і продавцем, де продавець поставляє стандартну послугу. Ціна такого обміну розраховується НКРЕКУ за формулою, виходячи з витрат. Витратний метод її визначення — єдиний розумний алгоритм, який може застосувати регулятор у відсутності ринку.
Однак, раптово виникає додаткова маржа, яка знаменує новий стрибок ціни. Вона не зрозуміла і не логічна для стандартного функціонування механізму відомства.
Додаткова маржа, яка не входить в витрати і норму прибутку, не може бути включена в комунальний тариф, оскільки це виходить за рамки повноважень регулятора ринку. Ця додаткова маржа не має відношення до самої природи тарифу на комунальні послуги. Вона має відношення до функціонування зовсім іншого інституту — інституту податків і носить всі ознаки податку, а саме:
— Примусовий характер стягнення.
— Обов’язковість для всіх громадян.
— Безумовність його сплати.
— Встановлено суб’єктом публічного права (органом влади).
— Має єдину ставку — 19% за кожну спожиту тисячу куб.м. (Підвищення ціни на 23,5%).
— Цільове призначення — кінцевим одержувачем є державний бюджет для виплати боргових державних зобов’язань.
Ми виразно бачимо, що ці ознаки однозначно визначають нинішнє підвищення на газ для населення як введення додаткового непрямого податку на громадян, оскільки підпадають під класичне визначення «податок — це примусовий платіж, який держава вилучає з фізичних та юридичних осіб з метою фінансового забезпечення діяльності держави» . Таким чином, звичайна оплата в рамках угоди купівлі-продажу природного газу для потреб домашнього господарства перетворилася в додатковий податок для кожного споживача, і цей платіж надходить на рахунок комерційного підприємства замість бюджету.
Отже, ми маємо додатковий податок, який:
а) введений не законом, як того вимагає Конституція, а підзаконним актом;
б) вилучається на користь комерційної структури (НАК Нафтогаз), а в бюджет потрапляє опосередковано, через ланцюжок рахунків різних юридичних осіб, що є порушенням закону, оскільки ст. 6. Податкового кодексу України встановлює, «що податки є обов’язковий безумовний платіж до відповідного бюджету, что справляється з платників податку відповідно чинного законодавства»;
в) являє собою грубе порушення з боку НКРЕКУ ст.3 Закону України «Про Національну комісію, что здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг», оскільки такою дією регулятор балансує не інтереси двох сторін (споживач — постачальник), а трьох (споживач — постачальник — Міністерство фінансів);
г) створює прецедент поєднання економічного інституту та інституту оподаткування, що може мати руйнівні наслідки не тільки для гаманців громадян, а й для держави в цілому, генеруючи ситуацію правового хаосу;
д) підняв питання про відповідальність Президента України. Будучи гарантом конституційних прав громадян, він зобов’язаний втрутитися в ситуацію, оскільки українців обклали додатковим податком в обхід Конституції. Ті, хто гучно стверджують, що Президент не повинен займатися комунальними тарифами, забувають або свідомо ігнорують той факт, що у встановленні тарифу на газ для населення, має місце грубе зловживання владою з метою введення додаткового (непрямого) податку в обхід конституційних норм.
Інститут оподаткування утворює каркас і найважливішу функцію будь-якої держави, він міцно увійшов в культуру практично всіх успішних соціумів і необхідність його не піддається сумніву в суспільній думці. Він виник як засіб регулювання поведінки громадян, які вирішують спільними силами важливі для всіх них завдання. Наближається ворог? Потрібно поєднати ресурси, найняти стратега, затвердити його стратегію захисту загальних інтересів громадян міста, забезпечити стратега необхідними і достатніми ресурсами для створення і утримання армії! Отже, вводимо податок і платимо! Потрібно побудувати водопровід від навколишніх гір в центр міста? Знаходимо архітектора, визначаємо суму, вводимо податок, платимо, будуємо і експлуатуємо! Ці прості, перевірені вікам механізми дозволяють громадянам захищати і покращувати своє життя.
Гігантська роль фіскальних інститутів в житті соціуму вимагає ретельно вивіреного підходу до формалізації в правовому полі. Постійно присутня спокуса Уряду зібрати побільше податків під реальні або надумані завдання балансується дією інституту свободи слова та вільного доступу громадян до суспільно значущої інформації, а порушення такого балансу завжди призводить соціум до трагічних наслідків і кратного збільшення витрат для кожного.
Ситуація, що склалася з ціноутворенням, змішання різних за своєю природою інститутів є викривленням суті як інституту ринку, так і інституту оподаткування. Світова практика країн, які ми називаємо ринковими, подібних прецедентів не знає. Правове поле західних держав виключає можливість впровадження подібного роду довільних практик на догоду інтересам якогось відомства, юридичної особи або, тим паче — фізичних осіб! Єдиним винятком є сучасна Росія зі скандально відомою системою примусових платежів ПЛАТОН.
Як таке могло статися в Україні? Розберемося, які інституціональні дефекти спровокували її виникнення.
Правова невизначеність норм Конституції
Згідно, ст. 92 Конституції України оподаткування, податки і збори, порядок виплати державного боргу встановлюються виключно законом. Однак, сам інститут оподаткування не визначений. Фундамент будь-якого інституту повинен закладатися в вигляді визначень, цілі, функцій, обмежень і санкцій за порушення, що у сукупності являють собою коридор можливостей для учасників інституту подібно правилам гри. Фіскальний інститут не сформульований у Основному Законі ані у вигляді базових визначень, ані у вигляді мети, функцій, ані у вигляді обмежень. Конституція України не містить визначення, що таке податки і збори, для чого і ким вони збираються, обмежень по зловживанню цим правом. Конституція лише містить обов’язок всіх платити податки (причому, про те, що мається на увазі в слові «КОЖЕН» в ст. 67 «КОЖЕН зобов’язаний доповідна податки …» — тільки фізичні особи, або разом з юридичними, громадяни України або разом з нерезидентами — не визначене). Ніяких санкцій по відношенню до чиновників і інституцій, які зловживають правом, не передбачено.
Тим часом, саме в Конституції повинна бути сформульована мета і функції бюджетної системи, обов’язок держави і чиновників використовувати кошти виключно в рамках закону на громадські потреби. Замість цього ст. 95 Конституції містить розмиту і неоднозначну норму «Бюджетна система України будується на засадах справедливого i неупередженого розподілу суспільного багатства між Громадянами і Територіальними громадами». Відстороненість власника (народу) від прийняття рішень про розмір ставок податків і платежів призводить до розриву між необхідністю з точки зору влади і справедливістю з точки зору платника. Суспільству необхідно надати доступ до прийняття найважливіших рішень з оподаткування шляхом громадської експертизи законів. Нецільове використання бюджетних коштів, розкрадання і зловживання повинні переслідуватися за законом.
Правова невизначеність базових інститутів держави — хронічна хвороба нашої Конституції, фактор, що перешкоджає становленню верховенства права в Україні, яке в свою чергу, Конституцією введене як норма, але теж не визначене. Залишається тільки припускати, що Верховна Рада під словосполученням «верховенство права» розуміє той же сенс, що і Венеціанська комісія, тобто структуру права, в яку обов’язковим елементом входить правова визначеність.
Правова невизначеність конституційних норм породжує невиліковні дефекти в звичайних законах. А це призводить до появи правових лакун, в які замість дефектних формальних норм затікають неформальні правила, які і формують спотворення в роботі інститутів.
І на завершення…
Українці є зовсім юною політичної спільністю — нацією зі своєю державністю, і не встигли виробити і вмонтувати в свою культуру достатньої кількості правових норм, наші інститути слабкі, а державні інституції, що створені для підтримки існування інститутів — захоплені жадібними кланами. Клани не чули і чути не бажають про важливість підтримки в суспільстві якихось абстракцій типу «інститути», але навчилися застосовувати інституції як засіб грабунку людей під надуманими приводами, вводячи і збільшуючи публічні податки і непублічні (корупційні потоки). Контроль над законодавчими органами держави, над правоохоронними (силовими) органами та інститутом Суду, як джерела Справедливості в соціумі, контроль інформполітики ЗМІ, дозволяє кланам уникати необхідності відповідати за таке нецільове використання інституцій, залишаючи суспільству вуличний протест як єдину форму захисту суспільного інтересу. Тим самим, саме правлячі в Україні неофедальні клани несуть пряму відповідальність за можливі соціальні потрясіння і вуличні протистояння (що створює критичні ризики для воюючої країни), а не ошукані, пограбовані і позбавлені інших можливостей відстояти свої права громадяни України.
Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, на канал «Хвилі» вYoutube, страницу «Хвилі» в Facebook
