Будапештський меморандум: уроки для України

5 грудня 1994 року в Будапешті відбулася зустріч глав держав і урядів Наради з безпеки та співробітництва в Європі. Під час цієї події було підписано так званий Будапештський меморандум про гарантії безпеки Україні, яка добровільно відмовилася від арсеналу ядерної зброї – третього за потужністю у світі. Під цим сумнозвісним сьогодні документом підписи поставили президент США Білл Клінтон, Росії – Борис Єльцин, України – Леонід Кучма і прем’єр-міністр Великобританії Джон Мейджор. Крім того, окремі пункти меморандуму, які стосувалися безпеки нашої держави, також підписали Китай і Франція. У далекому 1994 році навряд чи хтось міг спрогнозувати, що про цей документ так часто згадуватимуть в майбутньому. Тоді світ ще перебував під впливом ейфорії від закінчення «холодної війни». А постколоніальна українська влада жила мріями про те, що у міжнародних стосунках існує справедливість та відповідальність за дані обіцянки. І вона зовсім не припускала, що Росія колись може здійснити агресію проти України. Хоча мала би припустити, зважаючи на непросте історичне минуле і те як Росія ставилася до самої ідеї існування незалежної України. У праві така поведінка це називається злочинною недбалістю.
У 1994 році українська влада, яка сформувалася з колишніх компартійців, проявила злочинну недбалість, не потурбувавшись про майбутнє і уклавши юридично нікчемні гарантії нашої безпеки. Дивно, але країна, яка за весь історичний період зазнала чи не найбільше втрат від військових конфліктів, актів агресії, окупації, від голодоморів та репресій, з самого початку взяла курс на пацифізм і відмову від потужної армії для власного захисту. Історія нічому не навчила тодішні українські еліти, які марили дружбою з Росією і абсолютно не враховували історичні факти. Здавалося б, історія мала б навчити, що Україна як незалежна держава може відбутися лише за наявності міцної сучасної армії. Лише це – гарантія її суверенітету, а не якісь там договори і обіцянки. Тим більше, геополітичне розташування України підказує, що потрібно мати потужне військо, щоб тамувати апетити непростих сусідів, особливо таких як Росія. Скільки раз Україна втрачала свободу через те, що не мала своєї армії! Але вже у Декларації про державний суверенітет 16 липня 1990 року простежуються дивні антимілітаристські тенденції. Україна сама з власної ініціативи взяла на себе зобов’язання не приймати, не виробляти, не поширювати ядерну зброю. А напередодні референдуму 1 грудня 1991 року урочисто заявила про без’ядерний статус. Наступного року Україна ще й взяла на себе зобов’язання приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. А парламент доручив Кабміну затвердити програму ліквідації стратегічних наступальних озброєнь. Нарешті у січні 1994 року у Москві за участю Білла Клінтона і Бориса Єльцина було підписано угоду про ліквідацію ядерної зброї в Україні. Таким чином, вже на зорі української незалежності її правлячі верхи вирішили акцентувати увагу не на тому як зберегти боєздатність армії та бути серйозним гравцем на світовій арені, а на тому, як роззброїтися.
Зрозуміло, що Україна як держава з сильною армією, не була потрібна нікому, в тому числі Росії та США. На неї здійснювався шалений тиск з метою змусити відмовитися від ядерної зброї. Але з іншого боку українська влада сама заявила про такі наміри. Питання про необхідність ядерної зброї для України є дискусійне. Водночас, ні в кого не викликає сумніву те, що Україна має мати сучасну і сильну армію. І якщо вже вона проявила добру волю та відмовилася від потужного арсеналу ядерної зброї, то за такі дії потрібно отримати не «фількіну грамоту» у вигляді Будапештського меморандуму, а реальні гарантії і можливо ще більше. Проте це не дуже усвідомлювали правлячі верхи. Новий президент Леонід Кучма зумів переконати народних депутатів у листопаді 1994 року прийняти Закон «Про приєднання України до договору про нерозповсюдження ядерної зброї». Таким чином, Україна не лише втрачала наявну на її території зброю, що можливо, було логічним, оскільки ця зброя не контролювалася нею. Однак, вона також взяла на себе зобов’язання не бути ядерною країною і не розробляти такої зброї. Правда в останньому пункті цього закону було зазначено про те, що він набуває чинності після надання Україні ядерними державами гарантій безпеки, які будуть оформлені у вигляді міжнародно-правового документа. Цим документом і став так званий Будапештський меморандум.
Насправді меморандум не став юридично обов’язковим міжнародним договором. Швидше це була політична домовленість, яка не передбачала юридичних наслідків у випадку його порушення. На словах підписанти, серед яких була і Росія, зобов’язалися поважати цілісність і існуючі кордони України. Також там містилася сміхотворна норма про те, що якщо Україна стане жертвою агресії, то буде негайно скликано Раду Безпеки ООН і проводиться консультації учасників угоди. Меморандум навіть не передбачав введення санкцій проти агресора, залишаючи це питання в рамках виключно моральної точки зору. Так само в документі нічого не вказувалося про дії країн-гарантів у випадку нападу на Україну. Не було там пунктів про надання військової допомоги чи про спільні дії проти агресора. Англомовний варіант меморандуму містив визначення «запевнення в безпеці», а не «гарантію безпеки». А це самим собою послаблювало і без того недієвий договір. По суті, Україна підписала в Будапешті пусту декларацію, яка не недала їй жодних чітких гарантій безпеки. Незрозуміло, чим думав Леонід Кучма та українська дипломатія, коли пішли на підписання такого документу.
Катастрофічна помилка України вилізла боком у 2014 році, коли настав час перевірити на дієвість міжнародні гарантії, дані за добровільну відмову від ядерної зброї. Коли Україна звернулася за допомогою до США і Великобританії, ті обмежилися тим, що скликали нараду за участю міністра закордонних справ України. І заявили, що звісно вони підтримують територіальну цілісність України. Однак, вказали, що меморандум сам по собі не є угодою про надання гарантій безпеки та не вимагає військового втручання. А Франція і Китай заявили, що самі вони Україні не загрожують, але не мають ніяких зобов’язань змушувати інші країни виконувати Будапештський меморандум. Що ж до реакції Росії, то вона була вершиною цинізму. На думку Росії, після Революції гідності в Україні зникла легітимна влада, отже зникла держава, яка підписувала цей меморандум. Також Кремль вважав, що меморандум зобов’язує його лише захищати Україну від втручання третіх держав. А російська делегація на саміті з фізичної ядерної безпеки у березні 2014 року заявила, що «Росія у Будапешті не брала на себе зобов’язання примушувати частини України залишатися у її складі проти волі їхнього населення». Тому після референдуму у Криму посилатися на Будапештський меморандум є безпредметно.
Провал Будапештського меморандуму показав, що надії на миролюбність і справедливість у міжнародній політиці є марними, особливо якщо твій сусід – імперська Росія. Також він засвідчив про те, що курс на надмірний пацифізм і сподівання на хороших друзів за кордоном, був помилковий. За відмову від ядерної зброї можна було виторгувати набагато більше, ніж нікчемний декларативний папірець, підписаний у Будапешті. Як з військової, так і з економічної чи безпекової точки зору. Але українська влада у 90-х роках проявила свою слабкість, обмеженість світогляду і нездатність протистояти зовнішньому тиску. Тепер за її помилки глобального масштабу змушені розплачуватися усі українці.
Святослав Ворон для replyua.net
Горячая тема: Путинские снайперы просто пожалели Порошенко

Источник