Один із головних наслідків війни для України на думку письменника і волонтера Яна Валетова – знищення спільної міфології з Росією. Він шкодує про втрату приємних спогадів, але не готовий обміняти їх на майбутнє своєї країни, інформує UAINFO.org.
Кінець епохи
Я вже писав, що одна з базових втрат, що сталися внаслідок цієї війни, — втрата загальної міфології.
Хоч як дивно, але єдність народу (я навмисно не вживаю термін "нація") формується з безлічі малозначущих речей. Що ще дивніше, ці малозначущі речі мають стосунок саме до культурної сфери, до нематеріальних спогадів, візуальних вражень.
Прочитані (або переглянуті) книжки, мультфільми (або діафільми) з глибокого дитинства, юності, усвідомленого періоду життя. Цитати, меми, спільно пережиті події — якась емоційна сфера, що народжує спільність. Можливо, хибну, але спільність. Користуючись термінологією Воннегута: каррас. Або лже-каррас, якщо на те вже пішло.
Анекдот про поручика Ржевського… Хто такий поручик Ржевський? А чому і до чого тут Наташа Ростова?
Штірліц — це хто? Чому він іде по Фрідріхштрассе з парашутом за плечима? Старий абсолютно не вміє ходити на лижах!
А Василь Іванович, Петька й Анка? Що це за дивна трійця?
Тебя посодют! А ты не воруй!
Входит-выходит! Мой любимый размер!
Она не одна придет! Она с кузнецом придет!
Какая гадость ваша заливная рыба!
Наші спогади і спільність створені не завдяки ідеології, а дуже часто всупереч їй – завдяки спільному культурному середовищу. Його якість — зовсім інша розмова. Але його наявність і роль у формуванні довготривалих відносин безсумнівна.
Від неї залежить і пантеон героїв (саме його формують спільно культура та ідеологія), і ставлення до історичних подій, і морально-етичні імперативи. Саме тому герої та легенди одного народу, ті, в кому мільйони вбачають приклад для наслідування та об'єкт поклоніння, для іншого народу є злочинцями та катами.
Це не парадокс. Це нормально. Наявність "праведних" злочинів, "справедливих" убивств та інших непотребств, яким люди знаходять переконливі моральні обґрунтування, зумовлена відповідними нормами, закладеними всіма наявними релігіями. Наш сучий син — це не сучасна вигадка. Людська етика — вельми гнучкий інструмент.
Так от, процес, який зараз відбувається в етичній, моральній і культурній сфері — той, що почався 1991 року і досяг критичних величин у період з 2014 року і донині, — незворотній саме тому, що руйнує глибинні зв'язки. Обриває культурні ланцюжки, ті самі єдині нитки, що пов'язували покоління 40-50-60 літніх, які нині зійшлися у смертельній сутичці за майбутнє.
Хтось із цього покоління помирає за імперію, що здихає, хтось за Незалежність, за крах імперії, але і ті, і інші вже зруйнували загальний культурний шар, поділили й перепризначили героїв і негідників в історичних процесах, запровадили культуру відмови та розійшлися, як розходяться в морі кораблі.
І цей процес матиме найдовготриваліші наслідки, тому що будь-яка сентенція про "єдиний народ", "спільну історію" потребує нематеріальної підтримки — сформованої за роки спільної міфології. А її більше немає. Вона згоріла. Розбомблена. Підірвалася на мінах. Померла в підвалах. Розстріляна.
На руїнах війни помер спільний культурний простір. Фото: danielyaburov
Людей розстріляно. І вона розстріляна. І нікого вже не повернеш. І нічого не відновиш.
У 80-ті Москва була для нас містом мрії. Місцем, де жив успіх, де будувалися кар'єри. Місцем сили. Я знав Москву куди краще за Київ. У Києві я був один раз 1976 року, а в Москві — десятки разів, якщо не сотні. Ми їздили туди сходити в театр, на кінофестиваль, ми грали в інтелектуальному клубі на ЦТ і йшли пішки від вулиці Герцена (якого розбудили декабристи) до готелів в Останкіно.
А тепер усього цього більше немає. І якщо завтра Москва згорить дотла під бомбовим ударом, я не засмучуся. Вона вже згоріла для мене. Це вже давно не місто моєї юності — це столиця ворожої держави, це серце країни, що знищує мою Україну.
Для того, щоб це сталося з моїм поколінням, знадобилося всього лише 30 з невеликим років.
Для того, щоб охолонув попіл, який стукає в наші серця (ще одна цитата, не всі згадають, звідки вона), 30 років буде замало.
Можна відновити дипломатичні відносини, торговельні зв'язки, транспортне сполучення, але культурна спільність відновленню не підлягає. Тут справа не в мові, не в майбутньому, а в минулому: тут справа у відсутності спільної міфології, знищеної рашизмом на корені.
Чи шкодую я про втрачене? Так. Безсумнівно. Мені шкода "Вальс Бостон" і фільми Захарова, який зіпсував собі некролог. Чи готовий я поміняти майбутнє своєї країни на приємні спогади? Ні. Не готовий. І сотні моїх друзів і тисячі моїх ровесників теж не готові.
Чи згодні ми на нову міфологію і чи варто робити її такою, як її намагаються робити — це вже інше питання і тема для серйозної розмови.
Але це вже зовсім інша історія…
Підписуйся на сторінки UAINFO Facebook, Telegram, Twitter, YouTube
