Повернення додому. Етапи адаптації до "старого – нового". Ми дома вже тиждень. Я вела нотатки своїх спостережень за реакціями та станом, звіряла з тим, що знаю з теорії адаптації і із розповідей багатьох знайомих. Буду писати докладно і тільки практичне, можливо, для когось буде важливим. Але вийшло багато тексту.
Про це пише дитячий сімейний психолог Світлана Ройз, яка нещодавно повернулася до власної домівки у Києві, інформуєUAINFO.org.
Коли ти адаптуєшся до «нового-старого» середовища – це знов навантаження, в якому є свої етапи, закономірності і до якого важливо бути готовим.
Планування: Я перед поверненням купила трохи «швидкої іжі» — розчинних каш, макаронів. І підготувала по роботі все, щоб перекрити робочий тиждень, нікого не підвести. І це було дуже вірним рішенням. (Для жінок – при поверненні додому може змінитись цикл, важливо підготуватись). Часу і сил на роботу практично не було.
Коли ми повертаємось, ми неусвідомлено «повертаємось», наче в минуле життя, в мирний час, з відчуттям: коли я вже буду дома, все буде так, як колись.
Важливо ще до приїзду собі нагадувати – все змінилось. І ми змінились. Так, як було– вже не буде.
Читайте також: Андрій Жельветро: Хочете знати головний секрет мінімізації психологічних травм під час війни?
Багато хто каже про відчуття паралельних реальностей, в яких зависаєш в перший день. Наше минуле, плани, наше сподівання на швидку Перемогу в кілька тижнів, втрати – на всіх рівнях, ми маємо оплакати і прийняти. Ми змінились. І це може стати новим відліком. Точкою опори та нового зросту.
В середньому на адаптацію до домівки уходить тиждень – два.
Кризові дні (не у всіх вони будуть):
1 день – адаптаційний шок (ейфорія,пригнічення, ступор, захват, дезорієнтація, розпач, відчуття нереальності)
3-4 день – відчувається сильна втома, тривога, сумніви в правильності рішення, стан нагадує депресивний
Перші кроки, які мені дуже допомогли: я одразу в квартирі і на дачі запустила годинник. (це дало відчуття нового відліку часу. Було якоюсь важливою символічною дією)
І замінила лист в календарі – з лютого на серпень. (цей крок складно дався, я довго стояла перед календарем, бо знов повернулась в відчуття, що час зупинився в лютому).
Квіти. Про них багато хто розповідав. В Києві у нас вижив тільки вазон з алое, в селі – вазон Різдвяник. Мені маніакально хотілось квітів. На дачі – одна з перших дій, що я зробила – зрізала троянду і поставила на стіл. Квіти – дають одразу якусь емоційну опору і відчуття життєвості.
Коли я відчула, що починаю завмирати – вирішила одразу «змивати» з квартири «лютий» — чистити, мити, відновлювати.
І нагадувати собі частіше – із Франківська я приїхала в Київ. Я дома. Я промовляла це вголос – щоб вийти із стану зависання між «реальностями».
Читайте також: Психолог пояснила, як концентруватись на роботі під час війни
Коли все прибрала – на дачі — зібрала яблука і почала готувати пиріг (я не кулінар зовсім, я просто відчувала, що мені потрібні саме такі, може і не звичні для мене дії. Сама метафора роботи з тістом, начинкою, духовкою – це "випікання" нової себе)
Ці дії – повертали відчуття заземлення в реальності. А далі – я вносила зміни в відчуття дому – повісила нову картину, що ми привезли, по-іншому розставила речі.
Я не відновляла минуле – я вже створювала нове сьогодення.
Увага: тут була моя помилка. Все ж-таки не потрібно все робити за один раз, бо сили ще будуть важливі.
Будь-яка дія в перший день буде корисна. Тіло має пригадати дім. Бо логіка взагалі не працює, а емоційна сфера перевантажена. Я рада, що довірилась тілу. воно нагадувало – де — що знаходиться
Сенсорна втома: стаєш більш спостережливим. Стрес (зараз – адпатаційний) підсилює увагу – всі сенсорні системи працюють на повну, відчуття часу трохи змінюється, і втома накопичується швидше. (І відчуття часу знов не лінійне).
Заземлення. Мені було важливо торкатись того, що Моє, розкласти речі по полицях. Я розплакалась, коли прилегла в своє ліжко. Донька побігла в свою кімнату і сиділа годину просто в своїх іграшках.
Що допомагало – кава з улюбленої чашки (тіло пригадало, як вмикати кавоварку).
Я одягла довоєнну сукню, і мені так захотілось торкнутись всіх прикрас – напевно, це відчуття якоїсь замороженої жіночості, я ходила по дому в сукні в підлогу і улюблених сережках. Але помітила – що здивовано дивилась взагалі на одяг – навіщо його стільки (у мене прекрасна колекція суконь). Все потрібне може вміститись і в валізку.
Звикання і навантаження звиканням:
— Інший звук сирен. І треба визначитись, що ти робиш, коли лунає сирена
— В кожному місті свій темп, Київ дуже відрізняється від Франківська і це спочатку втомлює
— Вода, повітря – в Києві мені стало боляче дихати, шкіра одразу почала реагувати
— Навіть, інші кольори рослин, будинків
— Інша мелодика мовлення
— Трохи інші мімічні сигнали і більше російської мови – все це не усвідомлюється, але адаптація до цього – те ж сенсорне навантаження.
Все це створює фон для втоми. Як втома буде проявлятись? У дітей і дорослих – роздратування, сум, сльози, істерика, невдоволеність, головний біль.
Читайте також: Буде, але не в усіх. Міфи та правда про ПТСР
Дітям теж потрібен час на адаптацію – у них теж, ступор, гіперактивність – бажання одразу все схопити, тривога від того, що багато забули – їм важливо дати якесь доручення, долучити до прибирання, розкладання іграшок. І нагадувати про те, що ми вдома. Зараз серпень. Нагадувати про правила, відтворювати режим та звичні ритуали.
Вони можуть просто розплакатися, чи задавати дивні питання, чи безпідставно сердитися.
Коли у нас сенсорні перенавантаження – потрібно – більш повільно, більш тихо, більш спокійно.
Ввечері ми вийшли пройтись по знайомим-незнайомим вулицям і пішли до магазину – ми почали повертатися з «малих кіл» — що нас оточують.
Для мене було дивно, що спілкуватись майже ні з ким не хотілося. Мабуть, втома була сильною. (а хтось навпаки одразу йде в спілкування –це інтровертна і екстравертна реакції)
Я дивувалась, чому мене дома в Києві не криє тривогою і спогадами.
Все почалося в селі. Коли ми приїхали, там був режим затемнення, закриті штори, ялинка. Я спустилася в підвал – ось тут я і зловила паніку, флеш-беки в минуле, коли ми 10 днів жили в підвалі під вибухами. Літаками над будинком. Коли збирала і вивозила доньку. Не Київ був пов’язаний з тривогою – а саме підвал дачі.
Всі реакції були дуже гострі: і я собі почала нагадувати – зараз серпень. Ти в безпеці. Все минуло. Це просто підвал. Я дихала, торкалась тіла, робила вправи на заземлення.
(Будь ласка, будьте до себе уважними і дбайливими – якщо раптом реакції різкі – потрібно звертатись по допомогу).
Я навіть чоловіку сказала, що не знаю, чи зможу тут жити, бо мені зовсім зле. Але наступного дня все було вже спокійно.
Що допомогло – всі дії, які вже описувала – прибирання, запуск годинника, маленька перестановка, інша скатертина на столі (її не було, поклала білу штору), наповнення ароматом яблучного пирога, квіти, похід в магазин. А ще – я допомагала донці прибирати в кімнаті з іграшками і сама з нею під час прибирання загралась іграшковим будинком.
Криза була на третій день. Коли я читала новини і вигризала себе – чи безпечно тут, чи не занадто рано повернулись, що робити, якщо щось буде відбуватись. Читала та аналізувала – але саме в пошуках небезпеки. Третій – четвертий день взагалі у багатьох кризовий. Після нього вже набагато легше.
Зараз мені, на скільки можливо взагалі дома — як Вдома. Вже тиждень.
Я сподіваюсь, це допоможе комусь в адаптації при поверненні. Буду ще спостерігати.
Я так бажаю всім нам безпечного життя дома. І обіймаю, Родино, як хочу Перемоги.
Підписуйся на сторінки UAINFO Facebook, Telegram, Twitter, YouTube
